Забарвлення грунту - це найбільш доступна і, перш за все, помітна морфологічна ознака, суттєвий показник належності грунту до того чи іншого типу, що визначається кольором тих речовин, з яких він складається, а також гранулометричним складом, фізичним станом і ступенем зволоження.
Один з основних висновків генетичного ґрунтознавства - положення про закономірний розподіл ґрунтів по земній поверхні у зв”язку зі змінами клімату, рельєфу, порід, рослинності, мав і має важливе значення для розвитку фізичної географії. Проблема закономірного розміщення на поверхні землі окремих тіл або показників цікавила вчених-природодослідників давно, особливо значні успіхи в її розв’язанні були досягнуті в XVIII - XIX ст. У минулому столітті вивчення взаємозв’язків складових частин природи стало головним завданням фізичної географії. Вивчення проводились і в планетарному масштабі, і в континентальному, і в ландшафтному. Ці дослідження базуються на фізико-географічному методі, який логічно витікає з генетичного вчення про ґрунти В.В.Докучаєва.
Методологічною основою науки є діалектичний метод пізнання, що розглядає процеси і системи у постійній динаміці, розвитку та взаємозв’язку.
Oсновоположником вчення про ґрунт став В. В. Докучаєв (1846 - 1903). В основу цього вчення було покладено генезис, розвиток і еволюцію ґрунту. Ґрунтознавство можна визначити як науку про ґрунти та їх генезис (походження), будову, склад, властивості, географічне поширення, закономірності походження, розвитку, роль в природі, шляхи і методи охорони, родючість, раціональне використання в господарській діяльності людини.
Необхідність постійного збільшеня мікроорганізмів потребує глибоких екологічних знань, особливо про грунт кожного господарства, регіону, природної зони і т.п.4. Лише на основі цих знань можна розробити системи, які забезпечуватимуть широке використання родючих грунтів і значно збільшити ріст врожаїв.